read-books.club » Фантастика » Ходіння Туди і Назад 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

248
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ходіння Туди і Назад" автора Тіна Гальянова. Жанр книги: Фантастика / Фентезі / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 72
Перейти на сторінку:
Я наче стислася до маленького атома й водночас вибухнула до розмірів Усесвіту. Не можу точно передати своїх відчуттів, бо це було так неприродно, так суперечило законам фізики, що навряд чи в якій-небудь мові світу існують слова, здатні таке передати.

Коли я розплющила очі (теж за його наказом), то вже була в цій химерній залі. О, чому я не закінчила школи мистецтв, де навчалася два роки й де разом із музичним та хореографічним мистецтвами студіювала ще й образотворче! Якби навчилася-таки до пуття малювати, то змогла б зобразити це фантастичне місце, і тоді… прощавай Босх, здрастуй Юлія Альданова. Себто Лія… І звідки ж, звідки він знає про це ім’я?

Я ніколи не любила свого імені. Юля, Юлька… У будь-яких варіаціях воно викликало в мене лише роздратування й оскомину. Крім того, до нього завжди ніби напрошувалися рими, − гулька, дулька, − які ще з дитячого садка швидко підбирали, хоча й були далеко не поетами, мої однолітки, і дражнили, аж поки підросли й знайшли інші, вишуканіші способи комусь дошкулити.

Не пам’ятаю, коли саме вирішила врізати своє ім’я і стати Лією, та воно не прижилося. Так мене іноді називали тільки найближчі люди, коли хотіли втішити чи попросити чимось допомогти, бо знали, що це звичайне звукосполучення має на мене магічний вплив. Решта людей про нього успішно забули.

Ха, а все-таки я круто сьогодні відповіла цьому − як його там? − Метрові. І взагалі дивно − я змінилася не лише зовні, а й усередині. Такою самовпевненою, різкою ніколи не дозволяла собі бути, тим більше з незнайомими і, судячи з усього, поважними людьми. Звідки така зухвалість? Не скажу, що мені це не подобається. Зовсім навпаки. Я завжди мріяла стати такою: сильною, мужньою, уміти обстоювати власну думку. Скільки разів замовкала, не наважуючись посперечатися з учителем у школі, чи з викладачем у виші, чи з роботодавцем. І не з остраху, що вчитель може поставити двійку, викладач − зарізати на заліку, а працедавець − звільнити. Не це мене лякало. Моє виховання, яке, звісно ж, можна вважати хорошим, надто з погляду християнської моралі, не дозволяло мені навіть допустити думки, що можна сперечатися зі старшою й мудрішою людиною. Навіть якщо знала, що ця людина не права, якісь внутрішні важелі завжди мене гальмували, коли намагалася порушити прищеплені мені принципи, переступити негласне табу й зробити щось усупереч правилам. Я розуміла, що це неправильно, що в нашому світі-тераріумі так не виживеш, що за своє місце під сонцем треба боротися, вгризатися зубами, ходити по трупах, та нічого не могла вдіяти і, наче собака Павлова, чинила, як завше. І коли сьогодні я раптом перетворилася на дівчину, яка нічого не боїться й каже все, що думає, то просто здивувалася. А якщо я й мала добирати слова, то це тут. Адже геть не знала цих людей, хоча ні двійка, ні звільнення з роботи мені не загрожували. То що ж могло загрожувати? Смерть? Та хіба я вже не мертва? Але після всього пережитого мене вже ніщо не дивувало й не лякало, і, може, саме те, що я вже була на все готова, і надавало такої самовпевненості. Чомусь мені було не страшно. Мене не лякали ці люди, це химерне місце, узагалі всі дива, що сьогодні (сьогодні чи вже минуло багато часу, адже я геть утратила його відчуття?) зі мною сталися. Ба більше − поки що я помічаю лише плюси мого тут перебування: мій характер змінився на такий, про який я давно мріяла, моя зовнішність стала просто − цьом! − ляльковою. Так, саме з цього я й почала, зі своєї зовнішності, і лише зараз до неї дійшла. Побачивши себе в дзеркалах, не могла натішитися з метаморфоз: жодних зайвих кілограмів, висока, струнка; волосся чорне, мов смола, але своє, не фарбоване, не кучеряве й неслухняне, а гарне, блискуче; обличчя ідеальне, на східний манер, як і має бути в дівчини на ім’я Лія… О, Лія. Якщо ж мене тут так називатимуть усі, це буде просто чудово. То чого ж мені тут боятися? Я ж тут нарешті знайшла себе…

− А ви справжня татарка чи лише наполовину? − запитала Лія, коли вони з Камілою вже підходили до дверей. Жінка зупинилася й пильно подивилася на новеньку. Звідки вона це знає? Хто вона? Як їй вдалося побачити її глибоко сховану внутрішню суть, адже, руда й синьоока, вона не лише зовні, а й ментально давно вже не було тією, ким народилася в Реальності.

− З чого ти взяла, що я татарка? − запитала Каміла, не приховуючи свого некерованого роздратування.

− Вибачте, − мовила Лія. Вона й не думала образити цю жінку, яка їй справді сподобалася. − Я подумала, що ви цим, навпаки, пишаєтеся, як от я, наприклад, хоч маю татарської крові, певно, відсотків десять.

− Я цим не пишаюся, бо я не татарка, а якби була, то чого б мала це приховувати?

− Ну, мабуть, є причини, − вела своєї дівчина, якій нові якості характеру не дозволяли просто так здатися, хоч і ображати жінку теж не хотілося. Та вона знала, що Каміла має східну кров, і їй не подобалося, що жінка цього ніби соромиться, адже сама Юля (Лія… Лія… вона ще ніяк не могла остаточно звикнути до нового імені) дуже пишалася тією невеликою дещицею генів, що дісталися їй від прадіда з Казані. Хоча, власне, чому вона була така впевнена в походженні Каміли? У неї ж абсолютно європейська зовнішність. Дивно. Щось прослизнуло повз Ліїну увагу, і вона тепер не могла збагнути що. Якесь нове відчуття чи знання вона здобула, пройшовши крізь дзеркало.

Каміла ще раз пильно поглянула на дівчину, але промовчала, натомість на диво легко відчинила дубові й важезні, на перший погляд, двері й кивком запросила туди новеньку.

Лія ніколи не вміла свистіти, але тепер їй це вдалося дуже хвацько. Та це й не дивно, адже те, що вона побачила всередині Метрового кабінету, викликало шквал емоцій. Перед нею була величезна кімната зі стелею такою високою, що її не було видно. Стіни були заставлені книжками. Сотні, тисячі, мільйони? Скільки їх тут? Чи може людина за все своє життя стільки прочитати? Найрізноманітніші: старовинні, у шкіряних палітурках із золотим тисненням, і сучасні, з глянцевими яскравими палітурками. Для Лії, яка з дитинства обожнювала книжки (вона могла просто їх гортати, гладити, нюхати), це справжній рай. На

1 ... 3 4 5 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння Туди і Назад», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння Туди і Назад"